«Пам’ятаємо, бережемо, віримо...», ‒ під таким гаслом стартував обласний творчий конкурс есе для дітей та учнівської молоді закладів освіти Вінниччини.
Відповідно до наказу Департаменту гуманітарної політики обласної державної адміністрації від 21 квітня 2021 року №140 «Про підсумки проведення обласного конкурсу творчості дітей та учнівської молоді «Пам’ятаємо, бережемо, віримо», присвяченого 35-м роковинам Чорнобильської катастрофи», надійшло 283 роботи. Журі визначило лауреатів та дипломантів, есе яких можна прочитати впродовж декількох днів. В усіх роботах школярі зробили акцент на екологічних і соціальних проблемах України та сусідніх держав, спричинених Чорнобильською катастрофою.
-------------------------------
Катерина Жамба, учениця 10 класу, комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського Вінницької міської ради»
ARTEMISIA ABSINTHIUM
Тоді, у 1986, була квітуча весна, що зодягла луки, узліски, видолинки в соковиту зелень та прикрасила все весняними квіточками. Сади цвіли, у березах бродив сік, та чутно було солов'їний спів. Озера стояли в пригорщах прип'ятських долин та вдивлялись у чисту блакитну височінь. Приємно та легко було вдихати свіже повітря, з пахощами молодої зелені та квітів, слухати переспів птахів, дзюрчання струмків, відчувати радість зародження нового життя природи, ласкаві промінчики сонця та подих грайливого весняного вітерцю... Але теплою нічкою 26 квітня атомний Вій опустив свої важкі бетонні повіки, лише промовивши три літери із абетки смерті «АЕС», та водночас окреслив навколо себе страхи пекла, наповнивши цю ніч жахіттям, кров'ю, опіками, нестерпним болем, звуками сирен, безліччю різних голосів, розгубленістю, безнадією... Для когось ця довга ніч триває вже 35 років, бо серед темряви бід та хвороб й досі не можна розгледіти досвітню зорю.
Ті події двадцять шостого нині розписані по секундах, але наслідки цих секунд змінили долі неймовірної кількості людей. Їхнє життя розділив убогий, сумний перелаз «до і після Чорнобиля», на якому вмить проріс полин, розкидавши повсюди свої квітки із жовтою оцвітиною. Хлебнути напою гіркого полину Чорнобиля довелося багатьом: 30 співробітників АЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби, понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали, 500 тисяч людей померли від радіації, 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, 90 784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту України. Аварія на Чорнобильській АЕС призвела до серйозних медичних, економічних та соціальних наслідків, а за екологічними – переросла у планетарну катастрофу: радіоактивним цезієм було забруднено три чверті території Європи. Дозиметр «зашкалював» не лише через підвищений рівень радіації, ним не можна було виміряти й дози «тотального спустошення» душ. Тоді, у 1986 році, ці змучені душі відчули, що одночасно поруч «живе» добро і зло, відданість і зрада, підтримка й жорстокість, біль і любов, зневіра й надія.
Для України Чорнобиль став тим хрестом, що звели самі люди та розіп'яли себе на ньому, поклавши на жертовник здоров'я та життя своє і майбутніх поколінь. Чорнобиль – це нагадування нам про те, до чого може призвести злочинна недбалість, безвідповідальність, брехня та замовчування фактів. ЧАЕС – це пам'ятник стражданню безлічі безневинних людей, мужності та самопожертві героїв; монумент розумним, кваліфікованим та відповідальним вчинкам, мобілізації сил та витривалості. Пам'ятаймо про це!
Кажуть, що полин – одна із найгіркіших рослин світу. А ще знаю, що в перекладі з латинської мови полин (у давнину називали «чорнобильник») означає «гіркий, але цілющий засіб». Тому я щиро хочу, щоб гіркота Чорнобильської трагедії стала цілющою для нашого суспільства та людства. Для цього потрібно знайти причину проблем, визнати помилки, зробити висновки та засвоїти важливі уроки на майбутнє.
Бетонний Вій АЕС навчив нас, що ядерний реактор будь-якої конструкції є вибухонебезпечним об’єктом ‒ атомною бомбою уповільненої дії, яка вимагає відповідального до себе ставлення. Зрозуміймо, економія повинна бути розумною, не можна заощаджувати на безпеці, інакше власними руками знову створимо для себе «лихо». Інтереси держави та її народу повинні бути вищими за бажання та вимоги зовнішніх політичних сил, тактичних або стратегічних партнерів. Трагічні інциденти не варто замовчувати, потрібно їх кваліфіковано розслідувати, враховувати та усвідомлювати всі фактори небезпеки, адекватно діяти. Катастрофа показала, що «верхівка» має вести діалог із суспільством не сухою технократичною мовою, а пояснювати зрозуміло, чітко й правдиво. Тільки зрозумівши та засвоївши уроки, на які колись скликав людство «чорний дзвін» Чорнобиля, ми зможемо вшанувати тих, хто зупинив Чорнобильський вогонь.
26 квітня ‒ це день пам’яті, скорботи, пошани, вдячності й роздумів, як посилити human security ‒ людську безпеку. Я вірю, що чорнобильський шлях, котрий буяє полином, зцілить людство від зла, брехні, меркантильності, безвідповідальності, а ми подолаємо наслідки катастрофи.
* Artemisia absinthium (лат.) ‒ гіркий полин
-------------------------------
Войтович Лілія, учениця 8 класу, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №2 Жмеринської міської ради
СПАСИБІ
Наше руде кошеня бавиться на ґанку, намагаючись ухопити кінчик свого ж хвоста – саме руде, а кінчик хвоста білий. От природа вигадлива – творить різні дива: руде кошеня, руда білочка, рудий ліс... Щось тут не так – опирається моя свідомість. Аж раптом на пам’ять приходять дідусеві слова: «Там нас вразили навхрест забиті дошками вікна, порожні вулиці, якими де-не-де вештали здичавілі коти й собаки. І довкола... рудий сосновий ліс...»
Так от звідки я знаю про рудий ліс. Дідусь розповідав мені, як рік по аварії на Чорнобильській атомній електростанції його відправили у відрядження – він, машиніст електровоза, зі своєю бригадою возив різні матеріали, якими засипали зруйнований вибухом енергоблок, що випромінював радіацію .
Що воно таке – радіація? Чому так сталося, що ціле місто в один момент опинилося в центрі смертельної небезпеки? Настільки великої, що всі його мешканці змушені були залишити тут усе й терміново виїхати із зони радіоактивного зараження?
Щороку в Україні згадують ті страшні події квітня 1986 року, коли «мирний атом, який людина поставила собі на службу, вийшов із-під контролю» – сталася непоправна трагедія. Вона торкнулася тисяч людських доль тут, в Україні, і позі її межами, адже радіоактивна хмара, підхоплена вітром, полинула в бік Східної Європи та країн Скандинавії.
Про це я прочитала в інтернеті, а тоді, 35 років тому, тільки уявіть собі, намагалися приховати цей ядерний вибух у центрі Європи, в Україні, на Чорнобильській АЕС!
Я ніколи не бачила рудого лісу. Дідусь каже: краще нікому ніколи такого не бачити. Над моєю головою високе синє небо, вітер розгойдує зелені крони дерев. На ґанку гріється під квітневим сонцем наше руде кошеня, мружиться й вуркоче – так затишно й тепло в безпечному домі, у безпечному світі.
Спасибі тим, хто робив і робить його таким. Спасибі!
-------------------------------
Іван Тютюнник, учень 7 класу, Ладижинський навчально-виховний комплекс №1 (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад) Ладижинської міської ради Гайсинського району
ТОЖ УСЕ, ЩО ХОЧЕТЕ, АБИ РОБИЛИ ВАМ ЛЮДИ, ТЕ РОБІТЬ ЇМ І ВИ
Якось Василь Сухомлинський сказав: «Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини». Звісно, ми ніколи не зрозуміємо, що таке любов до ближнього, якщо думаємо лише про себе. Я не хочу бути егоїстом, хочу вчитися любити не лише словом, а й ділом. Для мене прикладом для наслідування є ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вони справжні герої, адже ставили своє життя під велику загрозу заради нашого майбутнього. Я щасливий, що в моєму місті Ладижин є мужні й витривалі жінки: Марія Гаврилівна Толмаченко та Бекешко Тетяна Микитівна, які далекого 1986 року не пожаліли себе й поїхали в Чорнобиль. Їм дісталася нелегка праця. Робота була на кухні. Тричі на день потрібно було нагодувати тисячу осіб. Умови були жахливі. Серпень – дуже спекотний місяць, і зрозуміло, що на кухні, де вариться десяток каструль, теж температура, як на сонці. Та ще й на додачу не можна відчиняти нічого на провітрювання, бо зона перебування заражена. Ми можемо лише уявити, як було душно. Якщо хтось шукає пекло, то воно було там, в Чорнобилі, на тій кухні! Марія Гаврилівна розповідала, що не хотілося нічого, тільки води! Через кілька днів перебування тіло жінки вкрилося наривами, які нагадували червоні вишні. Згодом страшенно почало боліти горло. Можливо, так сталося через те, що нікому не дали засобів захисту. А для чого? Люди все можуть витримати, зможуть пережити й радіацію.
Я ніколи не забуду, з яким болем Тетяна Микитівна розповідала про покинутий дитячий садок. Маленькі стільчики, на яких залишився дитячий одяг, незастелені ліжечка, розкидані іграшки, недомальований малюнок... Покинута будівля здавалася живою і чекала повернення своїх маленьких жителів. Було важко знаходиться там, де зупинилося життя. Збіг, але саме в тому садочку в Тетяни Микитівни зупинився годинник. Але про це власниця дізнається на залізничному вокзалі, коли пропустить потяг додому...
Я вдячний усім, хто 35 років тому вчинив так, як говорить золоте правило: «Тож усе, що хочете, аби робили вам люди, те робіть їм і ви». Я дякую усім, хто ще є серед нас, і згадую в молитві тих, хто відійшов у вічність. Я щиро вірю, що не забудеться подвиг ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС.
Цінуйте людей, не скупіться на добрі слова, робіть подарунки, телефонуйте, запрошуйте в гості, тому що вони варті цього. Поспілкуватися з тими, хто був в Чорнобилі, – це унікальна можливість стати кращим, добрішим. Доведімо ж на ділі нашим співвітчизникам, що ми не забули про них. Кожному хотілося б, щоб про нього пам’ятали. А тобі?
-------------------------------
Богдана Стемблівська, учениця 8 класу, Вовчоцька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів Брацлавської селищної ради Тульчинського району
ПАМ’ЯТІ ЧОРНОБИЛЯ
26 квітня 1986 року стало роковим для України.
Для багатьох, особливо жителів міста Прип’ять та найближчих населених пунктів, життя поділилося на «до» та «після», особливо для тих родин, чиї батько, чоловік, син або брат взяли на себе місію ліквідаторів. Тоді їх так називали, називають і тепер. А я б нарекла цих відважних сміливців Янголами, бо розумію: саме їм ми завдячуємо сьогодні своїм існуванням та щасливим життям.
Якби не їхній подвиг, я могла б не народитися, не дізнатися, що є Бог, який любить усіх людей, є сонце, добрі люди, вірні друзі, кохання; не пішла б до першого класу, не читала б «Маленького принца», не слухала би «Вальс квітів» Чайковського, не насолоджувалася б співом птахів та срібним дзюрчанням кришталевого струмочка.
І от тепер, маючи все це багатство, я часом думаю: як воно було - дивитися рідним у стражденні очі своїх Янголів, які ціною власного життя подарували нам увесь світ: схід і захід сонця, перлини роси в траві, дитячий сміх? Вони залишали цей прекрасний світ, свої родини, помираючи в страшних муках.
Для мене 26 квітня – це не тільки День пам’яті про Янголів Чорнобиля та людську трагедію, яка вилилася в нові біди страшних наслідків; це день розуміння та усвідомлення значимості, надзвичайної цінності та крихкості людського життя. Для когось – це річниця Чорнобильської катастрофи, а для когось – земля стала вищою на одну могилу...
А я сьогодні, і завтра, і післязавтра радісно прокидатимусь у своїй домівці, підходитиму до вікна й, розгорнувши занавіски, підставлятиму своє щасливе обличчя лагідному сонячному промінню та дивитимуся сміливо в очі новому дню! Дякую тобі, Боже, за все, що маю! А маю я дуже багато!
-------------------------------
Дмитро Сопільняк, учень 5 класу, комунальний заклад «Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – гуманітарно-естетичний колегіум №29 Вінницької міської ради»
ЧОРНОБИЛЬ
Чорнобиль – найбільша в історії людства техногенна катастрофа. Вона змінила життя України й усього світу на тисячі років. Лише уявіть: радіоактивний плутоній-239, який вивільнився під час вибуху на ЧАЕС, буде шкодити нашій планеті ще 24 тисячі років! Чи маю право я, школяр, давати оцінку діям тогочасної влади, освіченим конструкторам, які проектували АЕС, чи спеціалістам, що зважилися на той трагічний експеримент? Не лише маю право, а й мушу! Бо сьогодні я – дитина, а в майбутньому спеціаліст, який прийматиме важливі рішення. Саме ми, діти, будуватимемо міста й підприємства, розвиватимемо нашу країну. А для цього нам потрібно засвоїти досвід минулих поколінь, щоб не повторювати їхніх помилок. І я, і мій друг Сашко, і зовсім незнайомий мені Максим чи Тетянка, які зараз лише школярі, – усі ми повинні розуміти, що один необдуманий крок може призвести до світової катастрофи.
Усвідомлюючи свою роль у житті всієї планети, діти мають бути відповідальними, добре навчатися, дбати про екологію, адже забуті уроки Чорнобиля можуть стати причиною нових ядерних лих.
-------------------------------
Марія Гресько, учениця 6 класу, комунальний заклад «Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – гімназія №6 Вінницької міської ради»
Я ЛЕЖУ У ТРАВІ
...Я лежу в траві й слухаю, як співає в небі жайворонок... Крізь зелені травинки пробивається сонце. Я радію життю й слухаю тишу...
Коли моїй мамі було стільки ж, як зараз мені, їм заборонили лежати в траві... Одного травневого ранку їм заборонили геть усе, що колись приносило радість: бігати по калюжах, ходити босоніж, пити воду з криниці ...І навіть вибігати в шкільний двір на перерві... Сталася аварія на Чорнобильській атомній станції. І ця подія розділила життя людей на «до» і «після»...
Світ після цього вже ніколи не стане звичним. Тисячі людей були евакуйовані зі своїх рідних місць. Їм не дозволили нічого взяти із речей. Усе було отруйним...
Не уявляю себе без улюблених іграшок та книжок... А тим дітям довелося все залишити: дім, школу, друзів, щасливе безтурботне дитинство. Залишити в минулому... І вчитись жити далі... Напевно, їм було страшно, незрозуміло й боляче.
Отруйна хмара радіації розліталась по країні. Вона принесла людям страшні хвороби. Слово «рак» і дотепер вселяє в людей страх, біль і якусь чорну безнадію...
А тоді першими на захист людей стали пожежники. Їхні імена відомі. Усі вони ціною власного життя рятували людство. Чи знали вони, що це їхнє останнє завдання? Чи здогадувались про страшну небезпеку?
Я вважаю, що так... Вони свідомо жертвували собою заради життя інших. Самопожертва – найвищий прояв любові. Напевно, потрібно дуже сильно любити життя, щоб пожертвувати ним для своїх ближніх...
Пройшло вже 35 років з того страшного дня.
Світ так і не оговтався від цієї трагедії... Світ не забуде.
Нам не можна забувати про неї, аби знову не повторився той жах...
...Я лежу у траві й слухаю тишу. Я думаю, що нам усім треба вчитись так сильно любити життя, щоб змогти віддати його за інших...
-------------------------------
Анна Крижанівська, учениця 10 класу, вихованка гуртка журналістики Комунального закладу "Вінницький міський палац дітей та юнацтва імені Лялі Ратушної" Вінницької міської ради
ЧОРНА КВІТКА
Яскраво-жовта сукенка майоріла між високими деревами та пахучими травами. У дівчинки в руках було три повітряні кульки – червона, кольору стиглих яблук, блакитна, що губилася на тлі ясного неба, та зелена, ніби листочки м’яти.
Сонце приємно гріло веснянки на юному обличчі, а ніжний вітер розвівав кольорові стрічки в рудому волоссі. Вона була так ошатно вбрана, адже скоро мало відбутися гучне свято. Дівчинка щодня старанно збирала польові квіти для букета. Деякі з них розкривали всю свою красу лише вночі. Тому згодом, під таємничим місячним сяйвом, вона простягла руку до енотери – нічної свічки – і торкнулася пелюсток. Навколо все засяяло, світлячки жваво почали водити хороводи навколо красуні. Дівчинка залилася щирим тихим сміхом і нахилилася, щоб зірвати квітку.
Раптом світ навколо зупинився. Вона злякано затамувала дихання, серце болісно стиснулося – сталося щось жахливе. Прекрасна енотера вмить згасла й втратила свої барви – ніжні жовті пелюстки перетворилися на вугільно-чорні. Дівчинка звела погляд догори й побачила, що світло місяця зникло. Натомість над домівкою її приятеля – гарними ланами й лісами – нависла багряна пелена. Очі, уже повні сліз, завмерли – лихо йшло до її дому.
Вона побігла через лісові хащі – залишалося зовсім трішки!... Дорогою із острахом помічала, що все навколо безповоротно втрачає свої барви. Листочки на деревах стали сірими, квіти – чорними. Саме в цей момент дівчинка чомусь подумала про свої повітряні кульки, які ще зовсім нещодавно іскрилися на сонці різними кольорами.
«Ні, я маю встигнути!» – тільки ці слова лунали в її голові. От вона перетнула межу другових володінь. Здалеку побачила його: на колінах, у розпачі, серед незрозумілих уламків. Усе було таким гарячим і неприємним! Дівчинка повільно підійшла до нещасної постаті друга й поклала руку на його плече. Він подивився на неї. «Це кінець!» – кричали його злякані очі. Вона кивнула. Сама знала. Двоє дітей стояли серед справжнього пекла. Через деякий час вони відчули, як їх накрили дивним, кольору металу покривалом, яке ніби мало стамувати невимовний біль.
А ви пам’ятаєте життєрадісну посмішку та ясні оченята дівчинки, що мала чудове ім’я – Прип’ять, і хвалькуватий погляд хлопчика, що гордо носив ймення Чорнобиль? Згадуєте ту ніч, коли всі барви їхнього життя раптово зникли? Коли енотера засвітилася востаннє…
-------------------------------
Уляна Ярова, учениця 5 класу, Джулинський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Джулинської сільської територіальної громади Гайсинського району
ПРО ЩО РОЗПОВІВ СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ
За вікном хлюпоче березневий дощ. А в хаті затишно й тепло. Я, мама та Андрійко розглядаємо сімейний альбом. Ой, як цікаво бачити маму в дитинстві. «А де це, мамусю?» На світлині мама з подружками на фоні мальовничого краєвиду. «Це ми в санаторії «Зелена діброва», що під Крижополем на нашій Вінниччині». Виявляється, що в таких санаторіях eже в незалежній Україні оздоровлювали дітей, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС. Давно то було, 35 років уже минає, а наслідки тієї трагедії наздоганяють і нас. Невидимий «мирний» атом, що накрив руйнівною радіацією всю Україну та сусідні держави, кого знищив, кому підірвав здоров’я, ослабив імунітет майбутнім поколінням.
Бабуся пригадує: яка тоді пишна була весна і яке урожайне літо! Але не можна було перебувати надворі через забруднене повітря, не можна було споживати такі соковиті плоди, бо й там затаїлася небезпека.
Найсильніших і наймужніших людей посилали на боротьбу з невидимим ворогом, на ліквідацію тієї страшної аварії, яка трапилася 26 квітня 1986 року. Ці справжні герої – чорнобильці – ціною свого здоров’я й життя самовіддано захищали людей і довкілля від радіаційного забруднення, зводячи саркофаг над четвертим аварійним реактором. Щира шана й подяка цим людям. Герої не вмирають, доки живе пам'ять про них у поколіннях.
Ось ще одна фотографія. На ній бабусина сестра Мудригель Катерина Миколаївна, на час аварії їй було 38 років. Вона була направлена в сам Чорнобиль кухарем у їдальню, яка обслуговувала 6 тисяч ліквідаторів аварії. Працювали по 18-20 годин без всяких захисних засобів. На щастя, бабуся Катерина ще жива, проживає в Ладижині, тривалий час очолювала місцеву спілку ГО «Союз Чорнобиль Україна». Це про неї та її соратників Ястремський Михайло написав книгу «Полинові стежини вінниччанок». Також її нагороджено різними урядовими відзнаками.
Шумить за вікном весняний дощ. Як хочеться, щоб він омив – оновив землю від загрозливої радіації і від нищівного коронавірусу, цієї пошесті ХХІ століття. Щоб своєю життєдайністю дощ освятив кожну добру людину, кожну тварину, кожну рослину.
Нехай святяться трави, квіти, злаки,
Хай вічно зеленіють дерева.
І хай ніколи в траурні ознаки
Не вдягнеться планета, як вдова.
-------------------------------
Анастасія Вієцька, учениця 8 класу, Барський ліцей №2 Барської міської ради Жмеринського району
ЧОРНОБИЛЬ – ПОЛИН – ГІРКОТА ...
Відчуття гіркоти... З ним не змиритися, його не проігнорувати, не зменшити...
Воно не схоже на будь-яке інше, вимагає нашої реакції та дії. Своєю нестерпною силою гіркота змушує все тіло з’їжитися, скрутитися та здригнутися кожним м’язом. Така вона, гіркота...
Так сталося, що синонімом до слова “гіркота” є слово “полин”. Саме полин визнаний найбільш гіркою рослиною у світі. А полин не так давно ми почали асоціювати з Чорнобилем, назва якого завдячує цій рослині. Чорнобиль. Полин. Гіркота...
Чорнобильська трагедія стала наймасштабнішою для людства. Мільйони людей постраждали тоді, а наслідки відчуватиме ще не одне десятиліття. Назавжди в пам’яті залишаться тридцять відважних вогнеборців та сотні добровольців, які, не шкодуючи власного життя, боролись із пожежею.
Спорожнілі міста, покинуті будинки, отруєна природа... Скільки поламаних, понівечених та втрачених життів, виплаканих сліз. Уся планета здригнулася, відчувши неймовірну гіркоту втрати...
А далі? Тиша? Ні! Присмак гіркоти не дає мовчати: він кричить, волає, нагадує та застерігає. Невже людство знову може опинитись у стані катастрофи?
Переживши Чорнобильську трагедію, пожинаючи її гіркі наслідки, ми мусимо не допустити подібного.
Викиди парникових газів, сміттєва проблема, забруднення ґрунтів та водойм продуктами нафтопереробки – це відкриті болючі рани Землі. Та кожен із нас має можливість зарадити біді. Почати треба з себе, і це не важко. Просто треба згадати, що існує дієвий засіб, який може усунути всю гіркоту.
Це любов. Любов до людей, усього живого та врешті до нашої Планети не дасть повторитися катастрофі та не створить підґрунтя для нових страждань.
Я щиро вірю, що розум, підсилений любов’ю, переможе та знищить біль і гіркоту минулого, адже людство не хоче катастроф, тому зробить усе можливе, щоб запобігти їм.
-------------------------------
Іванна Кучер, учениця 7 класу, комунальний заклад "Березнянський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Хмільницької міської ради
ЧОРНОБИЛЬ НЕ МАЄ МИНУЛОГО ЧАСУ
Почула фразу: «Чорнобиль не має минулого часу».
А й справді, аварія в Чорнобилі стала дуже скорботною подією для українців багатьох поколінь і навіть через довгих 35 років для мене, звичайної дванадцятирічної школярки. Лише один рік забрав чимало ні в чому не винних людей, які були дорогі своїм рідним. А далі – довгі роки страшних наслідків, боротьби з невидимим ворогом….
Думаю, ми повинні пам'ятати всіх тих людей, які загинули, та не забувати подію, що зробила Чорнобиль зоною відчуження та радіації.
За ці роки про Чорнобиль говорили всюди. Але парадокс: його наслідки скрізь, а небезпечним та відчуженим залишається лише одне місце. На цей момент люди помітили, що в Чорнобилі розвинулась природа, відродився тваринний світ, і це змушує щиро усміхнутись. Тварини стали наче господарями цього місця, і, на жаль, думаю, там їм комфортніше, ніж біля людей, адже там ніхто не утримує, ніхто не ставить межі. І з сумом визнаю, що природа почуває себе там, у Чорнобилі, краще.
А як реагує світ… Повені, пожежі, інші катаклізми, різноманітні, не бачені досі хвороби! То, може, Чорнобиль серед нас? Можливо, пам'ять про події в Чорнобилі заставить нас задуматись над своєю поведінкою?
Я розпочну із себе. Спробую в собі через власні вчинки вималювати ідеальний світ (хоча б наблизитись до нього). Це світ, у якому немає відчуження, руйнувань, жахливих наслідків втручань у природу. І в цьому мені допоможе пам'ять про Чорнобиль, яка не має минулого часу, яка допомагає зважити «до і після», переосмислити те, що відбувається довкола.
-------------------------------
Зоряна Томчук, учениця 6 класу, Клекотинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Мурафської сільської ради Жмеринського району
ПАМ’ЯТАЄМО, ЗНАЄМО, ВІРИМО
Мені незабаром 12. Ні, мені вже майже 12! Як на мене, то це вік, у якому ти вже знаєш чимало, навіть можеш багато чого оцінити, хоч і не з усіх пізнань можна скласти пазли.
Такою незбагненною є для мене Чорнобильська біда!
Дивуюсь, чому там, де так густо заселено територію, збудували атомну електростанцію? Це перший і найвагоміший пазл! І я не можу його ніяк втулити в картинку.
Думаю, хто ж так погано прорахував, що механізм дав збій? Може, це той, хто не засвоїв ще в школі просту істину: сім разів відміряй – і раз відріж! Це другий важкий пазл!
Питаю, чому ж приховували цю біду? Тому що невидима, безколірна, без запаху? І це третій найнезбагненніший пазл!
Знаю, коли біда, то навіть звірі й птахи бережуть ціною власного життя своє потомство.
А тут дітей вивели 1986 року на Першотравень!
Хіба таке забудеш? Тож ПАМ’ЯТАЄМО!
Сьогодні в кожному обласному центрі є свій Охматдит, де повно… безволосих дітей! І немає міста, а чи села, куди б ця біда не заглянула. Це ще один пазл Чорнобиля – ЗНАЄМО!
Україна намагається якось справитись з цим покиддям трагедії: світ допомагає. Он і саркофаг звели!
Надія тільки на Всевишнього. Він допоможе своїм самовпевненим дітям здолати цю біду. Він – наш Батько, Творець. То хіба відвернеться від нас? З ним подолаємо все – ВІРМО!
